2 września, 2022
Otwarcie wystawy: 2 września, 2022, od godz. 18:00
Czas trwania: Sob. – ndz. (3/4.09) – w godz. 16 – 21
Oprowadzania:
3.09 o godz. 17:00
4.09 o godz. 17:00 z tłumaczeniem na PJM
Tytuł wystawy został zaczerpnięty z filmu „Łowca androidów” Ridleya Scotta. „Macie w sobie coś ze mnie. Pokażcie mi coś… cokolwiek” – mówi inżynier genetyczny Sebastian do Roya i Pris, dwojga replikantów, których DNA współtworzył. Roy odpowiada: „Nie jesteśmy komputerami, Sebastianie, jesteśmy bytami cielesnymi”. I tym samym odmawia wykonywania poleceń.
Zbieżność imion między artystą a postacią filmowego inżyniera nie jest przypadkowa. To sugestia, że prace Winklera pouczają swojego twórcę niczym zbuntowane replikantki. Tak jakby chciały podkreślić własną niezależność i skłonność do niesubordynacji. Tak jakby mówiły: „Żyjemy własnym życiem. Nie jesteśmy maszynami do prowadzenia walki lub spełniania seksualnych fantazji” (do tych właśnie celów najczęściej wykorzystywano androidy w filmie Scotta).
Pokazywane na wystawie prace to autoportrety – wizualne repliki/klony artysty. Są one queerowymi porażkami widzenia, zapisem nieudanych prób sklejania tożsamości z obrazowych strzępów. Odzwierciedlają fiasko socjalizacji, wtłaczania osób queerowych w ramy heteronormy. Wyraźne zainteresowanie artysty tym, co nie-ludzkie – postaciami androidów, obcych, klonów, cyborgów, hybryd, mitycznych herosów – jest reakcją na doświadczenie dehumanizacji, a także przejawem alienacji, wyobcowania ze status quo.
Większość tych nie-ludzkich postaci ma zasłonięte lub zamknięte oczy, co przywodzi na myśl powiedzenie o „oczach jako oknie duszy”. Cóż, w tym przypadku okna są zatrzaśnięte i trudno powiedzieć, czy w ogóle coś się za nimi kryje. Od tej reguły są dwa wyjątki. „Ellen Ripley” patrzy, lecz nie widzi – jej ciemne, spękane, pozbawione tęczówek gałki przypominają czarne dziury, wyglądają, jakby zapadały się w głąb siebie. Wydają się jednocześnie tępe i smutne, mechaniczne i podatne na zranienie. Z kolei „Zhora” ma oczy szeroko otwarte, ale martwe. Została zabita przez łowcę podającego się za przedstawiciela Komitetu Wykroczeń Moralnych. Była to kara za próbę ucieczki, za odmowę podporządkowania i wykonywania dalszej pracy na rzecz opresyjnego systemu.
Pozostałe obiekty również odnoszą się do kategorii pracy i związanej z nią alienacji. Pojawiają się tu wątki pracy fizycznej, emocjonalnej i seksualnej, pracy jako misji i jako pokuty. Jedyna rzeźba, jakby wyciągnięta z gejowskiego porno, nosi tytuł „Cykliniara”. Przedstawia ni to pracownika seksualnego, ni to robotnika podejmującego próbę renowacji parkietu – w każdym razie postać całkowicie nieprzygotowaną do przydzielonego jej zadania, z fetyszowymi akcesoriami zamiast narzędzi remontowo-budowlanych.
Nienormatywność i wynikające z niej poczucie nieadekwatności przejawiają się w zaburzeniach wizji. „Czuję to za moimi oczami” – wyznaje klon Ellen Ripley z filmu „Alien: Resurrection” Jean-Pierre Jeuneta, mając na myśli Obcego, z którym dzieli kod genetyczny. Podobnie Winkler odczuwa obcość swoich pragnień, kulturowych kodów, obrazów, które przyszły z zewnątrz (z filmów, reklam, pornografii, mitów) i zostały zaszczepione w jego nieświadomości niczym implanty. A następnie wyrwane i wystawione na pokaz.
Autor tekstu: Piotr Fortuna
Kuratorka: Martyna Stołpiec
Współpraca: Milena Stryjewska
UA
Відкриття виставки: 2 вересня 2022 р. с 18:00
Тривалість: сб.–нд. (3 / 4.09) – від 16 – 21
Екскурсії:3.09 о 17:00
4.09 o 17:00 з перекладом на PJM
Себастьян Вінклер | МИ НЕ КОМП’ЮТЕРИ, СЕБАСТЬЯНЕ, МИ ЖИВІ
Назву виставки взято з фільму «Той, хто біжить по лезу»Рідлі Скотта. «У вас є щось від мене. Покажіть мені щось… що завгодно», — каже генний інженер Себастьян до Роя та Пріс, двом реплікантам,ДНК яких він створив. Рой відповідає: «Ми не комп’ютери, Себастьяне, ми живі». І тому відмовляється виконувати інструкції.
Схожість імен між митцемта кінорежисером не випадкова. Це припущення, що твори Вінклера виховують свого творця, як бунтівних реплікантів. Вони ніби хотіли підкреслити власну незалежність і схильність до непокори. Ніби вони кажуть: «Ми живемо своїм життям. Ми не машини для боротьби або здійснення сексуальних фантазій»(у фільмі Скотта для цих цілей найчастіше використовувалися андроїди).
Представлені на виставці роботи – це автопортрети – візуальні репліки/клони художника. Це квірові помилки бачення, записи невдалих спроб склеїти ідентичність із уривків зображень. Вони відображають невдачу соціалізації, що примушує квір-людей до гетеронорми. Виразний інтерес художника до нелюдського – фігур андроїдів, інопланетян, клонів, кіборгів, гібридів, міфічних героїв – є реакцією на досвід дегуманізації, а також проявом ізоляції, відчуженості від статус-кво.
У більшості цих нелюдських персонажів очі прикриті або закриті, що нагадує вислів «очі як вікно душі». Що ж, в даному випадку вікна зачинені, і важко зрозуміти, чи є за ними взагалі щось. З цього правила є два винятки. «Еллен Ріплі» дивиться, але не бачить — її темні, потріскані, позбавлені райдужної оболонки, очні яблука схожі на чорні діри, вони ніби все глибше занурилися в себе. Вони здаютьсятупими й сумними, механічними й вразливими водночас. У Жори ж очі широко розплющені, але мертві. Її вбив мисливець, видаючи себе за представника Комітету Моральних Злочинів. Це було покарання за спробу втечі, за відмову підкорятися і вести подальшу роботу на користь репресивної системи.
Решта об’єктів також відносяться до категорії праці та пов’язаного з нею відчуження. Є прояви фізичної, емоційної та сексуальної роботи, роботи як місії і як покаяння. Єдина скульптура, ніби взята з гей-порно, називається «Циклініар». На ньому зображено чи то секс-працівницю, чи то робітника, який намагається відремонтувати паркет – так чи інакше фігуру, абсолютно не готову до покладеного на неї завдання, з фетишними аксесуарами замість інструментів для ремонту та будівництва.
Ненормативність і викликане цим почуття неадекватності проявляється в порушеннях зору.
«Я відчуваю це за своїми очима», — зізнається клон Елен Ріплі з «Чужий: Воскресіння» Жана-П’єра Жене, маючи на увазі прибульця, з яким у нього спільний генетичний код. Так само Вінклер відчуває відчуженість своїх бажань, культурних кодів, образів, які прийшли ззовні (фільми, реклама, порнографія, міфи) і були прищеплені в його несвідомому, як імпланти. А потім вирвані і виставлені на огляд.
Автор тексту: Пьотр Фортуна
Куратор: Мартина Столпєц
Співпраця: Мілена Стриєвська
Polski 
English (UK)